Соня помчала ще скоріше а слони стали стіною і не пропустили вовка. Як він не ляскав зубами та не ревів про помсту своїх братів але слони не дали йому пройти. І поки він їх оббігав, адже слонів було багато, Соня була вже далеко. Біжить вона, а дельфін за нею понад берегом, і каже усім звірам яких зустрічає щоб ховались бо по заду чорний вовк біжить. Невдовзі дельфін знову каже:
- Біда Соня знову чорний вовк нас наздоганяє. - І тоді Соня крикнула що духу:
- Де ти царю острова? Я тебе кличу. - Й невідомо звідки вискочив лев та й кричить:
- Швидше сідай я довезу і не хвилюйся чорний вовк швидко бігає але я скоріше бо мене страх гоне.
Дуже швидко біг лев. Іноді Соні здавалось що він зараз злетить і полетить по небу. Ледве втримуючись вона бачила як злякані мавпи повидиралися на самісінькі верхівки дерев почувши що поблизу чорний вовк. Крокодил побачивши все те, заховався у озеро тільки очі виглядали. Аж ось й берег і човен тут.
- Усе злазь Соня. – Промовив лев. – Сідай у човен та пливи що духу бо інакше наздожене тебе чорний вовк.
- Дякую тобі лев, царю цього острову. Я ніколи не забуду що ти для мене зробив.
- Не гай часу Соня, - і посадивши її у човен відштовхнув від берега. – Я не міг тобі не допомогти. – Сказавши те він нишком ховаючись поза кущами побіг від берега бо чорний вовк вже був близько. Тільки лев сховався за деревами з-за піщаного пагорба вискочив вовк і заревівши кинувся у море. Дуже швидко гребла веслом Соня та вовк все одно наздоганяв її. Тоді дельфін не дав йому далі плисти, почавши плавати навколо вовка. Як вовк не намагався схопити зубами дельфіна та де там. Дельфін дуже швидко плавав, коло за колом він плив навколо вовка а Соня відпливала все далі і далі. Нарешті вовк вибився із сил в боротьбі с дельфіном і повернув на берег. Соня ще довго чула як вовк ревів на березі, та нічого не міг вдіяти бо на острові більше не було човна і він не міг наздогнати Соню.
Ось вже і рідний берег. Подякувавши дельфінові Соня побігла по знайомій стежині шукати лісову фею. Бігла аж поки не стемніло. А коли стемніло зупинилась, сіла на траву бо далі страшно було йти в темряві. Вирішила тут заночувати, та тільки так подумала як почула голоси. Злякалась Соня бо подумала що то чорний вовк переплив через море та наздогнав її. Хотіла сховатися та було вже пізно з-за кущів вийшло кілька вовків, такі страшні вони були але чорного вовка серед них не було.
- Дивіться, - промовив один з них іншим – це ж поросятко.
- Справді, - мовив другий – що воно тут робить таке маненьке? – Вони підійшли до неї та запитали:
- Ти мабуть зовсім з глузду з’їхала? Прийшла на наше місце відпочинку заважати нам відпочивати? За це ми тебе з’їмо.
- Стривайте, - зупинив їх найбільший вовк – давайте взнаємо в неї що ж вона тут таки робить. Кажи поросятко що ти тут робиш? – Соня й слова не могла вимовити Кажи не бійся.
- Я шукаю лісову фею
- Лісову фею?! – Голосно захвилювались вовки. – То ти водиш дружбу з лісовою феєю?! За це ми тебе розірвемо бо лісова фея наш заклятий ворог!
- Ні стривайте я навіть ніколи не бачила її і не знаю де її шукати. Я йду до неї щоб попрохати в неї вибачення за чорного вовка! – Вмить наступила тиша. Вовки з подивом дивились на неї незрозумілими поглядами.
- Пробач нам поросятко адже ми не знали. Ми тобі допоможемо бо чорний вовк наш брат. Ми дуже хочемо щоб він знову став такий як був і повернувся до родини, тому допоможемо тобі знайти лісову фею. Ніч була дуже темною бо місяць сховався десь за хмарами. Вовків майже не було видно в темряві тільки блищали їхні очі. Дуже повільно перебираючись через кущі та обходячи дерева вони йшли до здорової гори. Там як сказали вовки і живе лісова фея у холодній печері. Коли вони нарешті підійшли до підніжжя гори то найбільший вовк мовив:
- От і все. Далі ми не сміємо йти у володіння феї щоб не накликати на себе її гнів. Пам’ятай, коли ми тобі знадобимося то, лише поклич нас і ми прийдемо на допомогу. Щасти тобі. – Сказавши те вони залишили її біля гори й пішли у ліс. Деякий час Соня стояла біля гори роздумуючи йти чи не йти на гору. Та нарешті вона вирішила що страшніше за чорного вовка нікого не може бути. На гору йшла стежина і чим вище тим дедалі рослинність навколо стежини ставала сухішою. А май же на самій верхівці гори й зовсім зникла. Була лише чорна гола земля вкрита камінням. Раптом з-за хмар виглянув місяць і освітив усю гору. Соня побачила печеру і їй стало моторошно бо дуже страшно усе це виглядало. Підійшовши до печери вона побачила що там горить вогнище. Набравшись сміливості вона ввійшла у печеру. У печері вже було не так страшно. Насправді тут було зовсім не холодно як казали вовки. Вогонь обігрівав усю печеру і тут навіть було затишно. Та феї не було. Соня вирішила що буде ждати її поки вона не прийде. Присівши і пригрівшись біля вогнища вона й не помітила як під натиском втоми лягла, заплющила очі і заснула.
Їй снилась її хатинка біля струмка. Снилось що вже настала осінь і з їхнього дуба під яким стоїть хатинка осипається листя. Матуся порається біля печі готує сніданок а вона з сестрою збирає жолуді бо вони вже попадали. Жолуді завжди не давали спати Соні коли начинали падати. Вони падали на дах і так гуркотіли що вона прокидалась. Ось і зараз вона чула цей стукіт жолудів. Вони все стукали......стукали........стукали.
Соня прокинулась і зрозуміла що то не жолуді стукали а то фея рубала дрова й кидала їх у вогонь.
- Прокинулась? А я думала що мене ніхто не може налякати в цьому лісі. Та коли я зайшла до печери й побачила що хтось спить біля вогнища то чомусь злякалась. А коли роздивилась хто це то навіть смішно стало. – Вона посміхнулась і Соня зовсім перестала боятись. Лісова фея на її погляд здалася навіть дуже приємною. Зовсім не такою як про неї розказували. – Давно до мене ніхто у гості не заходив. - Продовжувала фея. – Чомусь усі мене бояться, думають що я зла і роблю погані справи але це не так. Ти віриш мені поросятко? Як тебе звуть?
- Мене звуть Соня, я з іншого краю лісу моя хатинка стоїть під трьохсотлітнім дубом.
- Ага згадала. В тебе ще є мати, брат і сестра. Знаю я вас. Живете ви в мирі та любові не тільки між собою а й з усіма звірами в лісі. Маєте багато друзів які завжди прийдуть на допомогу. А от у мене нікого нема. – Сумно мовила фея.
- То від того що ви живете далеко та й ще у такому моторошному місці. Слава у вас погана і тому вас всі бояться, а кого бояться того оминають. Бо не завжди ваші справи добрі.
- От і ти кажеш що я погані справи роблю але це не так.
- Саме так, бо ви зачаклували чорного вовка, зробили його добре серце злим. Він пішов зі своєї родини і тепер не дає нікому життя на тропічному острові. Це і є погана ваша справа.
- Так Соня, колись я це зробила та потім пожалкувала. Той вовк не схотів мені підкоритися і я не подумавши зробила серце його злим щоб він був здатен на злі справи. Та він навпаки зненавидів мене всім своїм злим серцем. Потім я зрозуміла що накоїла дурниць, що знищила добре створіння, та було вже пізно. Він залишив свою родину і зник, я не знала де його шукати.
- Я знайшла його на тропічному острові, він там став володарем всього і всіх. Він нікому не дає там життя всі його бояться і оминають. Навіть сам лев цар того острову й той не наважується зайти до його володінь.
- Ти сама його знайшла там?
- Звичайно сама. По дорозі мені допомагали інші звірі та все ж таки майже весь шлях я сама пройшла.
- Яка ти смілива та сильна дівчинка. Не кожен наважиться піти у таку далечінь та ще й для того щоб знайти чорного вовка який міг тебе у любу мить розірвати.
- Та ні. Сильною та сміливою я стала у подорожі адже раніше усього боялась. Сьогодні в мене вистачило сміливості прийти до вас а раніше я боялась, а так кортіло у вас дещо запитати. – Фея посміхнулась.
- Ну так питай коли вже тут.
- Скажіть коли і хто зачарував наш ліс?
- А чому ти вирішила що він зачарований?
- Ну він же називається чарівний ліс тож хтось його зачарував.
- От диво, - засміялась фея – йди зі мною. – Вона повела Соню до виходу з печери. Саме сонце збиралось виходити, наставав ранок. – Дивись як сонце сходить.
Край сонця виглянув з-за дерев і рожеве світло освітило верхівку гори з печерою. Чим більше сонце підіймалось тим яскравіше ліс переливався різноманітними кольорами. Сонячні зайчики плигали від одної гілки до другої неначе грались між собою. В лісі залунали співи ранкових птахів і весь ліс заповнився дзвінкою мелодією. Щойно сонце дійшло своїм світлом до квітів як квіти розкрились і потягнули свої голівки до сонця. Все наповнювалось радісним життям.
- Дивись! – Гучно крикнула фея. – Хіба це не чарівно?
Я зрозуміла!!! – Голосно закричала Соня хлопаючи у долоні. – Я зрозуміла!!! Ось чому він називається чарівним.
- Так, бо все що в ньому діється все те чарівне. Чарівно розпускаються квіти, чарівно співають птахи, чарівно граються сонячні зайчики та все це треба вміти побачити. – Соня зачаровано дивилась на ліс. Вона ніколи не бачила його таким гарним і чарівним. Фея правду казала що всю красу і чарівність треба вміти побачити а побачивши шанувати її. Вона завжди жила в цьому лісі й не помічала його справжньої краси а вона завжди була навколо неї.
Соня так була зачарована ранковим лісом що навіть забула навіщо прийшла до феї. Та фея пам’ятала тож посадила її напроти себе й стала розповідати:
- Для того щоб повернути вовкові його добре серце його спочатку потрібно знайти.
- А де його шукати? Я зараз же побіжу й знайду його.
- Не так швидко Соня адже серце його у скрині яка захована на дні великого і глибокого болота. Підеш по цій стежині і вийдеш на роздоріжжя. По ліву сторону не йди бо знайдеш там погибель свою а йди по праву сторону і прийдеш до того болота.
- Зрозуміло! – Радісно крикнула Соня. – Ви така добра я і не знаю чому вас усі бояться.
- Ти сама казала що в мене дурна слава.
- Та тепер я бачу що це не так. А знаєте? Треба лише показати усім що це не так. З’являтись частіше серед звірів а краще приходьте до нас у гості. Я вас познайомлю зі своїми друзями і вони зрозуміють що насправді ви хороша фея. – Фея засміялась.
Правду я казала що давно в мене гостей не було та щоб мене в гості хтось запрошував такого ще ніколи не було. Спасибі тобі Соня я обов’язково прийду коли ти врятуєш вовка. А тепер біжи, ти добру справу затіяла то ж доведи її до кінця. Але не забудь коли знайдеш вовче серце принести його до мене й не забудь що на роздоріжжі тобі треба звернути на праву сторону.
- Незабуду, я обов’язково зроблю все як ви казали.
Бігла Соня стежиною, бігла незважаючи на усякі перешкоди. Ялинки з соснами радісно їй посміхалися, пташки радісно їй співали а звірі які йшли на зустріч дивлячись як вона поспішає відходили у бік поступаючись дорогою.
- Де біжиш поросятко? – Питав вухастий заєць.
- До болота шукати добре серце чорного вовка.
Заєць злякано опустив вуха та й поступився дорогою.
- Де біжиш поросятко? – Питала її лисиця.
- До болота шукати добре серце чорного вовка.
- Добре, добре біжи, - радісно казала лисиця поступаючись дорогою – бо він вже стільки біди накоїв.
- Де біжиш поросятко? – Питав її дикий кабан.
- До болота шукати добре серце чорного вовка.
- О, то добра справа тобі щастить.
Кабан теж їй поступився дорогою і довго дивився їй у слід дивуючись. Та Соня не звертала на те все уваги. Вона впевнено бігла бо знала що скоро все стане по своїм місцям. У чорного вовка знову буде добре серце і він повернеться до родини. На тропічному острові знову буде мир і лев буде знову царем усього острову. А вона знову повернеться до дому і не забуде погратися з дельфіном. А ще коли до них у гості прийде лісова фея вона обов’язково ввечері поведе її на лісову галявину щоб усі звірі побачили яка вона насправді добра і перестали її боятись і оминати. Так вона бігла нічого навкруги не помічаючи і все мріяла про те що все буде добре аж раптом чує неначе хтось плаче. Зупинилась, прислухалась й справді в кущах хтось плакав. Тихенько щоб не злякати того хто там плакав Соня підкралась до кущів. Серед кущів на пеньку плакало маненьке мишеня.
- Чому ти плачеш мишеня? – Лагідно запитала Соня.
- Тому що я заблукав.
- Як же це сталось?
- Я виліз на верхівку дерева і схопився за здоровий листок, аж раптом дмухнув вітер і зірвав той листок. Поніс мене вітер на листочку тому і заніс аж сюди.
- А з якої сторони ти прилетіло?
- Он звідти. – Мишеня показало в ту сторону в яку саме Соні і треба було йти.
- Так ходімо зі мною! Я саме йду в ту сторону, можливо й твою домівку знайдемо.
- Ходімо!! – Радісно крикнуло мишеня.
Далі вони йшли удвох. Мишеня сиділо в Соні на плече та все розказувало та розказувало. Так багато всього воно розповіло Соні що в неї навіть вуха почали боліти. Вона не могла повірити що таке маненьке мишеня може так багато без перерви говорити. Воно розповідало Соні про своїх друзів, про те як їм весело було з братами а в нього їх аж восьмеро. Про те що зараз мабуть матуся його шукає і не може знайти. А ще про те як вони ходили у гості, ходили на річку дивились, і підіймались на високу гору. Для таких маленьких звіряток як мишенятко піднятись на гору чи підійти до річки це дуже сміливо.
Та Соні всі ці розповіді нагадували лише її домівку. Спогади мов туман стояли перед очима а мишенятко все не вгавало і розповідало про те що він самий маленький з усіх братів і його завжди ображають. Так вона і не помітила що на тому самому роздоріжжі де їй треба було йти по правій стороні, вона пішла з мишенятком по лівій. Ще довго вони йшли аж ось мишенятко сказало:
- Он бачу свою домівку!
- Де? – Зраділа Соня.
- Он бач під пеньком нірка? То я там живу. – Стрибнувши з плеча мишенятко промовило: - Спасибі тобі Соня що помогла знайти мою домівку.
- Нема за що. – Полегшено зітхнула Соня. – Йди і пам’ятай що не важливо який ти малий чи великий, головне бути сміливим. Я теж маненька та стільки всього вже пройшла що тепер нічого не боюсь.
Соня не розуміла чому так довго немає болота. Вона тільки помітила що на деревах листя стало жовтіти. Наставала осінь. Інколи йшов невеличкий дощик і мочив її та вона не здавалась і йшла уперед. Ліс все рідів і рідів. От вже пішли зовсім малі дерева, а далі й ті зникли. Соня не знала що це почався степ. Вона навіть не знала що таке існує. Навкруги нічого крім трави та деінде невеличкі кущі. Ні одної живої істоти, не звіра, не птаха. Вона дивувалась степу наче морю. Пустота і тиша лякали її. Над степом усе небо було заслане осінніми хмарами. Далі по стежині вона побачила велике сухе дерево й побігла до нього.
На нижній гілці сидів орел. Побачивши його Соня зраділа що хоч одну живу істоту знайшла серед пустоти.
- Добрий день!! – Голосно закричала Соня. Та орел мовчав наче і не чув її. Тоді вона ще голосніше закричала. – Добрий день!!! – Та орел знову нічого їй не сказав. Соня подумала що дивний він якийсь та все ж таки запитала: - Ви не підкажете як мені дійти до болота? – Орел подивився на неї суворими очами й відповів:
- Йди геть звідси поросятко, я тобі допомагати не буду.
- Але чому?
- Бо ти йдеш до болота щоб допомогти чорному вовку а він не заслуговує на допомогу. Хай він усе життя страждає.
- Але чому він не заслуговує на допомогу? Він багато накоїв лиха, та все ж йому треба допомогти.
- Чому?! Ходімо я тобі покажу чому. – Він здійнявся в повітря і полетів. Соня побігла за ним. – Ось дивись. Бачиш на тому пагорбі нори в глині? Там колись жили малі пташки. Інші пташки робили собі у кущах гнізда. А за пагорбом був степовий струмок, вода в ньому була криштально-чиста і багато степових звірів приходило сюди. Тут було дуже живе місце поки одного дня тут не з’явився чорний вовк. Пташки розлетілись, звірі розбіглись, струмок ставши нікому не потрібним висох а рослинність навколо нього посохла. Зробивши з цього міста пустелю він знову зник. Та струмок як був сухий так і остався. Нова рослинність не виросла а пташки зі звірами не повернулись. Тепер тут пустеля вкрита травою. Тож хай він за це страждає усе життя як я страждаю через нього. – Орел відвернувся від Соні і тихо сказав: - Він знищів мою дружину і я тепер страждаю в самотності серед цієї зеленої пустелі сумуючи за дружиною. – Соня стояла й не могла прийти до тями від розповіді орла. Тепер вона побачила що насправді чорний вовк наробив лиха навіть більше чим вона знала. Та прийшовши до тями вона згадала про орлицю яка була у вовка в клітці і радісно закричала:
- Ні він не знищив вашу дружину. Вона живе в нього на тропічному острові у клітці.
- Що? – Не повірив орел.
- Саме так. Вона й сама не знає навіщо він її там тримає але вона там, за товстими прутами.
- Тоді її ще можна врятувати.
- Так, але вона ж у клітці. Я хотіла її звільнити та прути занадто товсті.
- Що ж тоді робить?
- Тільки одне. Повернути йому добре серце.
- Добре я згоден з тобою. Кажи чим мені тобі допомогти?
- Ви знаєте де болото? Пакажіть мені як туди дістатись.
- Показати? Та я тебе туди на крилах віднесу. – І не дивлячись на те що Соня кричала що боїться схопив її і піднявся у повітря.
Аж понад сірими хмарами вони летіли. Тетянчине серце від страху так швидко билось що здавалось ось, ось груди луснуть і воно вистрибне. З такої висоти вона побачила майже весь свій ліс. Навіть те місце де стояла її хатинка та її не було видно бо було дуже далеко. Та Соня знала що саме там її хатинка і на деякий час вона зраділа а потім знову спогади ввели її у журбу за домівкою. Ось і болото вона побачила усе вкрите густим туманом. Чим ближче вони підлітали до нього тим туман ставав густіше. Стало моторошно й холодно і зовсім не хотілось до болота. Та орел вже кружляв навколо болота опускаючись. Ще через мить Соня стояла на землі.
- Ось тут сховано вовче добре серце. Де саме я не знаю та думаю лісова фея розповіла тобі де його шукати.
- А ви мені не допоможете?
- Ні я не можу більше терпіти. Я полечу знайду той тропічний острів і буду чекати тебе там біля своєї дружини. – Сказавши те, орел розпустив крила й піднявся у повітря. За якусь мить він зник за хмарами.
Дивне місце тут було. А як тут було тихо немов усе поснуло. Соня ходила понад болотом і не знала що їй робити. Як знайти ту скриню вона не знала бо фея їй нічого не сказала. Знову потекли сльози з її очей і хоча вона розуміла що сльозами тут не допоможеш, та вони самі текли і капали на землю. Аж раптом вона чує:- Чому ти плачеш поросятко? – Соня підвела голову озирнулась довкола та нікого не побачила. Подумавши що їй почулось вона знов заплющила очі і знову сльози закапали з її очей. Раптом знову той самий голос спитав:- Ти що не чуєш? Чому ти плачеш? – Знов той самий голос запитав. Соня підвелась та нікого не було навкруги. Вона з подивом запитала:
- Хто ви і де?
- Та тут я саме перед тобою. Ти мабуть очі геть усі проплакала що не бачиш мене? – Аж тут Соня помітила що з болотної води бобер виглядає.
- Ой а я й справді не помітила. А ви тут що живете?
- Так, це болото моя домівка. Справді гарно тут і затишно?
- Дуже гарно. – Відповіла Соня щоб не ображати бобра бо болото їй дуже не сподобалось. – Скажіть а ви усе болото знаєте?
- А як же? Я ж тут живу і усюди плаваю.
- А тоді підкажіть, де мені знайти скриню в якій заховане добре серце чорного вовка?
- Чорного вовка? – Здивовано перепитав бобер. – А хто це такий? – Соня полегшено зітхнула. Хоч тут чорний вовк не накоїв нікому лиха і про нього навіть ніхто не чув.
- Краще вам не знати про нього та може ви колись бачили як лісова фея ховала тут скриню?
- Ні, ніколи не бачив.
- Що ж мені тепер робити?
- Слухай а поплили до мене до дому і запитаємо мого брата Тода. Може він щось бачив та нічого мені не сказав. До речі мене звуть Чук.
- Не вийде, я плавати не вмію. А звуть мене Соня.
- Нічого я допоможу. Мерщій хватай мене за хвоста і я довезу тебе по воді. Та тільки міцно тримайся бо як не вдержися то болото затягне тебе.
Схопилась Соня за хвіст бобра міцно, міцно. Потягнув він її по воді а вона ж така холодна і бридка. Та Соня щоб не образити бобра мовчки терпіла. Серед болота стояла будівля збудована з дерева. Коли вони зайшли до бобрової хати його брат саме готував обід.
- О! Брате ти привів до нас гостя? – Радісно він запитав.
- Так Тоде. Це Соня вона шукає на нашому болоті скриню в якій сховане серце якогось чорного вовка.
- Справді? А навіщо тобі його серце?
- Щоб чорний вовк знову став добрим. А ви знаєте де схована скриня?
- Не знаю хто такий чорний вовк, та якась скриня на дні болота є. Хай Чук тобі її підніме з дна.
- Чому я? Зараз твоя черга щось робити.
- Я обід готував.
- А я по дрова ходив. – І брати почали сваритися чия зараз черга щось робить. Соня слухала їх а потім не витерпіла і спитала:
- Невже ви не можете разом скриню підняти?
- Навіщо? Коли зараз Чук і сам це може зробити. А наступного разу я щось зроблю.
- Так не чесно! Тобі завжди дістається легка робота а мені складна.
- Ох як з вами тяжко. – Мовила Соня – Та ви ж брати чи чужі один одному? Хіба ви не знаєте що якщо будь яку справу робити разом то, набагато легше і цікавіше? Гуртом можна й гори звернути, а що може зробити один? Завжди треба допомагати один одному. - Брати винувато дивились собі під ноги.
- Твоя правда. Ми тобі допоможемо якщо ти допоможеш нам.
- Я з радістю Тоде. – Погодилась Соня.
- Та тільки спочатку пообідай з нами і ми обговоримо твою допомогу. Сідай з нами за стіл. – Соня так давно не їла доброї їжі що, одразу погодилась пообідати. Тод далі мовив: - Розумієш Соня наше болото не дивлячись на те що не маленьке все ж таки висихає. Сталося це через те що раніше в болото біг струмок а зараз він чомусь висох. Якщо ти підеш з нами по колишньому струмку і допоможеш з’ясувати причину то ми піднімемо тобі скриню з болота.
- З задоволенням! – Знов погодилась Соня.
Добре пообідавши вони втрьох вийшли з будівлі і перепливши до берега пішли по колишньому струмку. Було видно навіть неозброєним оком що ще недавно тут текла вода. Та куди вона тепер поділась? Брати Соні дуже сподобались, з ними було дуже весело. Вони розповіли багато цікавих історій, деякі з них трапилися саме з ними. Пожалкувала Соня що болото так далеко від її хатинки і якщо вона захоче прийти до них у гості то дуже далеко йти. Довго вони йшли, аж ось нарешті почули дзвін струмка. Ще трохи і вони натрапили на струмок який хтось навмисно відвів у інший бік поклавши здоровий камінь.
- Хто це зробив?! – Обурено крикнув Тод.
- Так! Хто вирішив нас оставити без болота? – Підтримав Чук брата.
- Слухайте – мовила Соня – а може камінь сам зсунувся у струмок?
- Ні! – Не вгавав Тод. – Бачиш? Хтось навмисно відвів цім каменем воду вбік.
- Тоді брати ходімо і подивимось куди зараз біжить струмок.
- Ходімо, ходімо Соня!
Весь час що вони йшли вздовж струмка брати не могли вгамуватись. Вони були дуже обурені і як Соня їх не заспокоювала їй не вдавалось. Ще здалеку вони побачили маленьку хатинку до якої й біг струмок. Брати як побачили вмить побігли до неї, Соня ледве вспівала за ними, їй здавалось що вони зараз й хатинку розіб’ють аби повернути свій струмок. Недалеко від хатинки міряв гілкою глибину струмка їжак. Вмить брати підбігли до нього.
- Так це ти вкрав наш струмок? – Закричали брати. Їжак з переляку скрутився клубком виставляючи усі свої голки.
- Тихше, тихше! – Закричала Соня. – давайте спокійно спитаємо в нього навіщо він це зробив. – Брати притихли а їжак розвернувся прибравши свої колючки. Соня повернувшись до їжака запитала:
- Навіщо ти вкрав струмок?
- Я не крав. – мовив їжак. – В мене не було іншого виходу. Подивіться навкруги. Бачите який красивий в мене сад? Тут і малина і смородина, Земляника та інші ягоди. А подивіться скільки у мене різноманітних квітів. Та давно не було тут дощу і все це починає всихати. Тому я і відвів струмок щоб врятувати цю красу. Брати притихли і опустили очі а Соня думала як цьому всьому зарадити бо дуже їй тут подобалось особливо після болота. Жаль було цього саду і тоді вона придумала і звернулась до їжака:
- Я так розумію вам не потрібно щоб вода увесь час сюди йшла?
- Так дівчинка достатньо буде один раз на день усе полити водою щоб усе цвіло.
- Тоді давайте замість каменю збудуємо браму. Коли їжаку потрібна буде вода він відкриє браму, а коли води буде достатньо знову закриє і струмок знову побіжить у болото.
- Браму? – Запитав Чук.
- Звичайно ви ж бобри повинні вміти будувати що завгодно з дерева. А я вам допоможу.
- І я допоможу. – Приєднався їжак.
- Добре! – Крикнув Тод.
- Чудово! – Підтримав Чук. – Разом ми дуже швидко її збудуємо.
І почалася робота. Чук готував деревини а Соня їх тягала до струмка. Тод будував браму а їжак йому допомагав. Така гарна брама виходила. Вона збільшувалась кожну хвилину і нарешті брама була готова.
- Готово!!! – Нарешті вигукнув Тод. – Брама готова!
- Чудово! – Радісно крикнув Чук. – Бачите як ми разом швидко її збудували.
- А яка вона гарна. – Раділа Соня. – От що буває якщо усі разом беруться за роботу, я ж вам казала.
- Згоден. – Їжак оставався серйозним. – Та давайте спробуємо як вона працює.
Брати бобри підійшли до брами взяли її з двох сторін і зачинили. Струмок слухняно повернув у бік і побіг до хатинки їжака.
- Працює!!! – Зраділа Соня. – Тепер їжак кожного ранку буде зачиняти браму і вода буде йти до його садка. А потім знову відчиняти і струмок понесе свою воду до болота.
- Так! – Погодився їжак. – Тепер усім буде добре. Спасибі тобі Соня.
- Так. Спасибі тобі Соня. - Теж подякував Тод. – Ходімо, тепер за те що ти нам усім допомогла, ми дістанемо тобі скриню з болота.
Вони вирушили знову до болота. Соня була радісна і навіть заспівала пісеньку для братів. Їй вже давно не було так весело. На березі болота бобри сказали їй чекати а самі пірнули у болото. Соня чекала і чим довше чекала тим частіше билось її серце. Аж ось з’явились брати і витягли на берег скриню. Вона була така велика і така тяжка що ніяк було її нести. Вони спробували її відкрити але й це не вдалося, бо скриня була чарівна. Тоді бобри вирішили що потрібно покликати на допомогу ведмедя, мовляв він сильний і що для Соні тяжко, те для нього легко. Сказано зроблено і побігли вони до барлоги ведмедя. Та його вдома не було. Тоді Чук пригадав що він може бути у малині адже він так її любе. Побігли вони на галявину де росла лісова малина. Чук мав рацію ведмідь був тут, сидів собі під деревом і дрімав.
- Дядько ведмідь! Дядько ведмідь! – В один голос вигукнули брати. Ведмідь прокинувся і від такої несподіванки гучно спитав:
- Що? Що сталося?
- Допоможіть будь ласка донести скриню до лісової феї.
- Навіщо?
Тоді вийшла Соня і розповіла йому усе що з нею сталось. Про те як чорний вовк вкрав її сестру і про те як вона її визволила. Про тропічний острів і про лісову фею. Про братів бобрів та їжака, а також орла у степу. Ведмідь її уважно слухав та все крутив головою із сторони в сторону. Коли вона скінчила ведмідь мовив:
Смілива дівчинка. Коли ти вже через таке пройшла то я не можу тобі відмовити. Та розумієш я тут не просто так. Хоче моя онука малини а її так мало вже осталося бо осінь вже. Тому я буду дуже довго її збирати.
- А ми вам допоможемо, - запропонувала Соня – справді хлопці?
- Так! – Гучно сказали брати. – Адже разом й діло швидше робиться. Ми в цьому, вже переконалися.
Малини вже майже не було. Та все ж робота пішла так швидко що ведмідь навіть й не помітив як геть усі залишки малини зібрали.
- Оце ви швидко працюєте. – Вдоволено сказав ведмідь.
- Це тому що ми разом. А хіба ви не знали що якщо за справу узятися разом то вона буде набагато цікавіша й швидко зробиться?
- Не знав. То що ж тепер піду віднесу малину до барлоги і прийду на болото допоможу вам.
Така тяжка скриня була, та ведмідь її однією лапою підняв, такий, він був сильний. Попрощалась Соня з братами бобрами, подякувала їм за допомогу і за обід. Вони в свою чергу подякували їй теж, за допомогу і за те що навчила їх працювати разом. Запрошували у гості і Соня пообіцяла що обов’язково прийде і не одна а з сестрою.
Хоч ведмідь і сильний був та йшов він повільно. Воно й зрозуміло, бо поспішати йому було ні де. Крок за кроком вони дійшли до того роздоріжжя де Соня з мишенятком не туди звернули коли йшли на болото. Далі все було вже знайоме. Ось і те місце де вона знайшла мишеня, а он вже й видно гору лісової феї. Ведмідь втомився і хотів було трохи відпочити та Соня вмовила його донести без відпочинку бо вже трохи осталось. Під самісінькою горою ведмідь скинув скриню і ніяк не хотів підійматись на гору мовляв боїться лісової феї. Як його не вмовляла Соня та ведмідь настояв на своєму. Прийшлося Соні тяжку скриню самій тягти на гору. Тяжко було, незручно а що робить? Скриню треба було дотягти. Коли вона вже майже витягла її на гору то біля печери побачила лісову фею яка їй крикнула:
- Соня! Соня! Не тягни ту скриню, кинь її. Ходи до мене. – Соня залишила скриню й підійшла до феї.
- Здрастуйте.
- Привіт Соня. Як я бачу ти принесла скриню.
- Так, але її неможливо відкрити.
- А її і не потрібно відкривати.
- А як же ми дістанемо добре серце чорного вовка?
- Ніяк бо його там немає. Серце в самому чорному вовкові та воно зле від того що охопили його мої злі чари. І для того щоб ці чари зняти, потрібно сказати деякі слова так щоб вовк почув їх і вони торкнулися його серця.
- Пробачте мені, але навіщо ви мене тоді на болото посилали за скринею? Коли ви одразу могли мені сказати ці слова.
- Не ображайся Соня та для різних чарів є свої умови їх зняття. У нашому випадку чари можна зняти за умови якщо, ці слова буде казати той хто вовка пожаліє усім своїм серцем. Той хто понад усе буде бажати зняти ці чари. Тому я і послала тебе на болото. Я знала що там на дні лежить якась скриня і подумала що якщо ти мені її принесеш то ти саме та хто хоче допомогти вовкові. Тепер я впевнена в цьому бо ти впоралась з усіма труднощами.
- А знаєте? Це навпаки добре що ви так зробили адже я знайшла собі нових друзів.
- Це добре. Тож слухай та запам’ятай слова: Там де серце було зле, стане добре вмить усе. – Соня кілька разів повторила ці слова і задоволено сказала:
- Запам’ятала, це так просто.
- Звичайно слова вивчити легко, та їх ще потрібно сказати. Чорний вовк зараз мабуть дуже лютий на тебе. Тому це буде дуже складно.
- Нічого, я вже стільки всього пережила що тепер нічого не боюсь. – Сказавши те, вона ще раз подякувала феї і подалася знову до тропічного острова. Залишилось вже не довго і вона побачить усіх своїх рідних та друзів. Спустившись з гори вона згадала про вовків і гучно закричала: Вовки! Прийдіть до мене мені потрібна ваша допомога! – Через деякий час у лісі почувся хруст сухих гілок а не вдові до гори вийшла зграя вовків.
- Ти кликала нас?
- Так звичайно я вас кликала. Мені потрібно дістатись до берега моря.
- Невже ти знайшла спосіб як врятувати нашого брата?
- Так знайшла. Мені його сказала лісова фея. Насправді вона не зла і її не треба боятись.
- Що ж ми тебе довеземо до моря а самі будемо вас чека на березі.
Знову знайомою стежиною вовки везли Соню до берега моря. Шум моря вона почула ще здалека. Воно ані трохи не змінилось. Знову великі хвилі і якісь невідомі білі пташки над ним кружляли. Деякі вовки здивовано дивились на море бо ніколи його не бачили. Вовки підвезли Соню до самих хвиль а самі відступили за дерева пообіцявши що будуть чекати тут. Бігала Соня по берегу бігала та все марно. Човна чорного вовка не було, хтось його забрав. Тоді посміхнулась вона гучно і через деякий час з'явився друг дельфін.
- Соня не вже це ти? Я вже і не сподівався тебе побачити.
- Так дельфіне це я і в мене знову немає часу погратися з тобою, пробач. Знову поспішаю, бо знаю як роз чаклувати чорного вовка.
- Я і не прохаю тебе погратися бо тобі треба поспішати адже після твоєї втечі на острові зовсім життя не стало.
- Я не можу знайти човна.
- Так, бо на ньому хтось поплив на острів зовсім недавно. Та ти ж знаєш що коли я тут то ніякий човен тобі не потрібен. Сідай на спину і я як і раніше відвезу тебе до острова.
Яке ж гарне для Соні було це почуття знову плисти по морю. Все ближче і ближче ставав тропічний острів, він теж аж ніяк не змінився. Та цього разу дельфін привіз її прямо до домівки чорного вовка на те місце де Соня зазвичай виходила коли вовк спав після обіду. Туди де збирались до неї звірі, риби та пташки. Дельфін пообіцяв що буде на всяк випадок чекати її тут. Коли Соня зробила лише тільки кілька кроків то побачила на землі тінь. Піднявши голову вона побачила у небі орла. Орел кружляв навколо неї спускаючись на землю.- Привіт поросятко!- Здрастуй ореле. Ти таки знайшов цей острів? І як твоя дружина?- Сидить у клітці. Я прохав вовка випустити її та він дуже лютий бо ти втекла від нього.- Не бійся ореле я знаю чарівні слова які знімуть чари з його злого серця.- Ні, що ти, навіть не встигнеш їх вимовити як він тебе розірве. Тут потрібно зробити якусь хитрість.- Яку тут можна хитрість придумати?- Знаєш що ми зробимо? Зараз вовк проснеться після обіденного сну. Ти сховаєшся десь за деревами а я знову буду прохати його відпустити мою дружину. Поки він буде зі мною розмовляти ти тихенько підкрадешся до нього ззаду і промовиш чарівні слова.- Добре ореле, це гарна ідея. То ж я пішла ховатись за деревами.Соня сховалась за деревами а орел сів на дах вовчої домівки так щоб коли вовк з ним розмовляв то був спиною до Соні. Через деякий час Чорний вовк вийшов з домівки. Орел почав з ним розмовляти щоб той відпустив його дружину. Та вовк не хотів відпускати і все хотів дістати орла з даху. Але коли вовк видирався на дах орел піднімався у повітря і коли розлючений вовк злазив на землю орел знову сідав на дах. Поки вони так сперечались нишком, повільно Соня підкрадалась до вовка. Чорний вовк так був зайнятий думкою впіймати орла що не помічав її. Та ось він своїм носом учув Соню та обернувсь до неї. Вовк не повірив своїм очам, і закричав: Це ти? То ти посміла ще й повернутися після того як ослухалась мого наказу? – Орел ще намагався привернути увагу до себе та вовк забув про нього і далі мови Соні: Та я тебе зараз розірву на шматки! – І сказавши те кинувся на Соню. Та вона не розгубилася і швидко вимовила чарівні слова: Там де серце було зле, стане добре вмить усе.Вона закінчила перш ніж чорний вовк встиг її торкнутись. Очі чорного вовка згасли й потемніли і він упав безпомічно біля Соні. Соня розплющила очі і не могла нічого зрозуміти. Вона чекала що якимось дивним чином чари розчиняться але нічого такого не сталося. Чорний вовк лежав біля неї наче мертвий. Придивившись вона побачила що у нього прямо в серці стирчить звичайна стріла. Тоді вона почула ззаду голос своєї сестри: Вдалося!! – Соня обернулась і побачила сестру з братом який щойно й вистрілив в серце вовка стрілу. - Ні!!! Що ви накоїли? – Закричала Соня.- Ми тебе врятували. – Радісно сказала Сюня.- Ні, ви вбили чорного вовка.- Але цього нам і треба було? – Спитав брат Соні. – Інакше ми тебе не врятували б. - Так! – Знову підхопила Сюня. – Ми на березі моря знайшли човен чорного вовка уявляєш? А коли переплили на острів то нам допоміг сюди прийти лев цар цього острова. І от нарешті коли ми тебе врятували ти кажеш що непотрібно було цього робити? Чому?- Сестро, сестро, що ви накоїли? – Знову повторила Соня. – Мене не потрібно було рятувати але я хотіла врятувати чорного вовка бо насправді він дуже добрий. Колись зачаклувала його лісова фея і я вже майже роз чаклувала його але ви все зіпсували. – Вона витягла стрілу з серця чорного вовка і заплакала над ним.Зрозуміли брат з сестрою що накоїли біди і лише мовчки стояли над Сонею. Навкруги зібралися звірі і птахи, вони раділи що не стало чорного вовка і не розуміли чому Соня плаче. Навкруги де далі ставало все голосніше, неначе увесь острів сюди зібрався і раптом чорний вовк стрепенувся. Вмить усі звірі побачивши те розбіглись а птахи розлетілись у різні сторони. Соня навіть не злякалась, лише з подивом дивилась як вовк підіймається. Тільки зараз вона помітила що він вже не чорний. Його шерсть була знову сірого кольору. - Не бійся Соня, – мовив вовк – і не плач бо я живий. – Соня не вірила своїм очам. Вже стільки дивного вона бачила але це вже було занадто. - Але як це можливо?- Розумієш? Стріла твого брата пройшла ще крізь зле серце. Та чарівні слова були сказані і повинні були виконати свою справу. Тож коли ти витягла стрілу злі чари відступили і зробили добре серце знову цілим. Нарешті Соня зрозуміла що зробила те за що боролась. Що все це вона пережила не дарма. А скільки вона знайшла нових друзів. Тепер вона була щаслива дивлячись як вовк випускає з клітки орлицю і вони з орлом удвох закружляли по над островом. Це було таке щастя бачити як вовк бігає від од
Вернуться на главную
|